ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ КОХАННЯ

Балет на одну дію на музику Ф.Шуберта

Постановний склад

Лібрето, хореографія, постановка – лауреат міжнародних конкурсів Артем Шошин

Диригент-постановник  – Ділявер Осман

Художник-постановник  – Катерина Маньковська

Балетмейстер-репетитор – Оксана Хамровська

Режисер, який веде виставу – Тетяна Лук’янець

 

ВИКОНАВЦІ:

Перша пара

лауреат Міжнародного конкурсу Міе Нагасава – лауреат Міжнародного конкурсу Владислав Євтушенко,

лауреат Міжнародного конкурсу Юлія Кузьмич – Павло Зурнаджі,

Владислав Бондар

Друга пара

лауреат Міжнародного конкурсу Яна Губанова – Сергій Щербіненко,

Вероніка Ракітіна

Третя пара

засл. арт України, лауреат Міжнародного конкурсу Оксана Бондаренко – Федір Зародишев,

Вероніка Мельник – Василь Мошківський,

Анастасія Романицька,

Ірина Іванів

Четверта пара

Галина Гриньків – Євгеній Петренко,

Богдана Бондар – Жан-Мішель Панчук,                                                                     

Вероніка Ракітіна

Пята пара

Катерина Щебетовська – Сергій Щербіненко,

Крістіна Бакляк, Вероніка Котилевич – Василь Мошківський

 

У балеті беруть участь артисти хору

 



 



«З давніх давен блукали по небу дві зірки, яскраві та блискучі. Одна була гарячою, інша – холодною.

А на землі в одному маленькому селі жила дівчина на ім’я Місяць. Вона покохала юнака на ім’я Сонце, який жив по сусідству.

Між тим батьки  дівчини засватали її за могутнього злого чаклуна на ім’я  Ла-я. Він чарами намагався змусити Місяць стати його дружиною, але, попри всю свою могутність, нічого не зміг домогтися.

Втративши надію, Ла-я вирішив розлучити її з Сонцем і задумав оселити кожного з них на одній з двох зірок, що сяяли на небі. Так дівчина опинилася на холодній зірці, а юнак – на гарячій.

Але й це не давало спокою Ла-я, і він своїм чаклунством влаштував так, що гаряча зірка стала з’являлися на небі лише вдень, а холодна – лише вночі.

З того часу і донині Сонце люди бачать на небі вдень, а Місяць – вночі. Самотній і озлоблений Ла-я ходить по світу, розлучаючи закохані серця, і відсилає юнаків до сонця, а дівчат – до Місяця. І бідним закоханим судилося бачитися лише в коротку мить сонячного затемнення».

                                                                                                                        Артем Шошин

«Легенда ця стара як світ: є серце, що бажає битись в парі, проте не може спрагу, що бажанням зветься, це серце втамувать, бо Він – то Сонце, а Вона є Місяць, однак їх шлях - небесний лабіринт печалі...


Дві сотні років їм розлука серце крає, а злий Чаклун все тішиться і руки потирає: Чаклун – це час, а що страшніше часу, коли не можеш і години бути поряд? Лише хвилина їм дана на сповідь, на обіцянку і присягу долі стерпіти плинність часу (що мимоволі - посіяв в душу їм протяжний біль), блукаючи в зірковім полі поміж терен бурхливих хвиль... ще років сто, бо допомоги не надасть ніхто. Потім сторіччя знов у тому ж колі, неначе у неволі, поринувши в думки, у потойбіччя снів, де зустріч двох сердець, їх почуттів, можлива не на день, не рік – навік...


Тим часом, в небі тихо і не чуть вітрів.. та Сонце десь почув далеко спів:
- То може Місяць мій? Кохана моя зірка? О, як без неї тяжко й гірко, якби ж то я її нарешті стрів ...
- Чекай затемнення, – чаклун прошепотів...
».

                      Легенда Артема Шошина у віршованому викладі Катерини Маньковської